Так як після попередніх перебувань я вже знала розміщення всіх пам'яток (та і знаходяться майже всі з них в центрі), то пішла по них з мапою.
А от вже набережна Пешта.
Як і в будь-якому іншому великому місті Європи, в Будапешті на набережній можна побачити дуже багато людей, які бігають або займаються спортом. І ні в кого це не викликає подиву. А по доріжках для велосипедистів дійсно їздять велосипедисти. Пару разів навіть трохи не збили, коли з незвички не звертала уваги та заходила на їх шлях) Як правило, вони викладені плиткою іншого кольору, а на тротуарах, відразу по переходу проїжджої частини, трапляються знаки, які орієнтують, яка з доріжок є для двох ніг, а яка - для двох коліс.
Замок Буда вдень.
Також ще називається Будайською фортецею та Королівським замком, у свій час був відомою резиденцією королів. Під час Другої світової війни був зруйнований до руїн. Але проводились археологічні роботи та реставрація. Комуняки нагадили і там - деяка частина замка була зруйнована або не відновлювалась після війни.
На замок можна підійматись як пішки, так і фунікулером.
У світлий час доби те, що я дивилась за день до того вночі виглядало зовсім по-іншому. Деякі місця мені нагадали Луцький замок. Ну як...в цьому так само була одна кам'яна будівля чи вал (хз, як його назвати) з невеличкою терасою по колу. Хоча, можливо, такі шняги є в більшості замків, але Луцький був останнім з тих, що відвідала, тому саме він спав на думку)
Ну а похмуре небо додавало якоїсь своєї мальовничості в пейзаж геометрії дахів.
Крайній зліва - Парламент. Весь час він був на реконструкції. Коли ми їхали у відень та, навіть, коли я прямувала в Валенсію (а цей звіт пишеться вже після неї), то навколо нього була загорожа. Тож сфоткатись безпосередньо поблизу нього не вдалось.
А це вже Рибацький бастіон та краєвиди з нього.
Не дивлячись на назву ніяким укріпленням ніколи не було, щось типу архітектурної прикраси. Місце дуже гарне, мені нагадало замок з піску. Якщо піднятись, то відкривається неймовірна панорама на Дунай та інший берег столиці. Не довелось потрапити туди в темний час доби, мабуть, вечірні вогні виглядають ще крутіше.
Церква Святого Матьяша. Дзвіниця - найвища споруда Будайського замка.
Все той же Рибацький бастіон та краєвиди з нього.
Будівля угорського парламенту - найбільша в країні.
Погулявши біля Рибацького бастіону, я пішла далі вуличками берега Буда.
Нічний Парламент.
Коли я вийшла до набережної, то вже було годин 8 вечора. За всі рази, що була в Будапешті, так і не потрапила до місцевих футбольних арен. Тому, не дивлячись на те, що було вже темно, я вирішила сходити до двох з них.
Першим у списку був стадіон Ференца Жужа - домашня арена Уйпешта. Шлях до нього був неблизький - кілометрів 10. Але я вирішила, що нікуди особливо не поспішаю, та й цікаво подивитись не тільки історичний центр, а й звичайні спальні райони. Тим більше, що в Будапешті (на відміну від того ж Брюсселя), за моїми спостереженнями, були майже відсутні всякі чурки, нігери та інші кольорові, які люблять виповзати ввечері.
Тож, вже десь за пару годин, зайшовши шляхом в супермаркет, я була біля арени. На підході до неї, побачивши увімкнені прожектори, я подумала, що в той день була якась гра, хоч і не було чутно шуму. Але підійшовши та заглянувши, побачила лише тренування якоїсь команди (вже не знаю, Уйпешт це був чи ні).
Повештавшись там ще трохи, я вирішила зворотній шлях вже частково подолати на метро.
Вже десь об 11 вечора я знову була в центрі.
Стадіон Френца Пушкаша, наступний пункт призначення, був в 20-25 хвилинах пішки від Площі Героїв, на яку я приїхала. Це було не зовсім за маршрутом повернення в хостел, але я все-таки вирішила сходити.
Ворота до його території були відкриті. Коли я пройшла, вибіг якийсь дідуля-сторож, але я якось пояснила йому, що хочу просто походити, подивитись. Він тільки здвигнув плечима, типа "нема чого більша робити людям о півночі, понаїхали, ходять тут всякі". Навколо ж стадіону, на доріжках ще, навіть, бігала якась дівчина, але робила вона вже останнє коло.
Входи до стадіону були в непроглядній темряві. Але трохи обійшовши його, я побачила сходинки та невеличкий паркан. Вже не пам'ятаю, чи то він якось відкривався, чи то його можна було перелізти. Але підійшовши до верхнього ряду, я побачила в чаші самої арени було ще темніше, ніж ззовні неї. Світло горіло тільки в рубці, де зазвичай знаходяться ВІП-ложі.
Тому я повернулась, пішла на вихід вже з іншої сторони, ще трохи погуляла та десь за годину дійшла до свого хостела.
Читати далі
Немає коментарів:
Дописати коментар