Білорусь

Що ж, за це літо (та й загалом) це була моя друга подорож автостопом на достатньо велику дистанцію. Ми з хлопцями збирались стопити втрьох, тому ще не знали, як все піде, та чи далеко ми зможемо заїхати. Попередній двотижневий маршрут виглядав так: Ковель - Білорусь - Вільнюс - Рига - Таллінн - Гельсінкі - Тарту - Юрмала - Каунас/Вільнюс - Білорусь - Ковель. Звісно, обставини та випадок внесли свої коригування, але про все згодом:)
Врахувавши помилки попередньої поїздки, я заздалегідь зробила таблички з назвами усіх міст, взяла папір та фломастери на випадок зміни плану просування (як виявилось, не дарма).

Тож, моя подорож почалась із тяги Київ-Ковель. Саме в останньому місті ми повинні були зустрітись з хлопцями зранку, бо вони їхали туди зі Львова після Захід-фесту. Але, так вийшло, що вони розминулись з потягом по парних/непарних днях, тому вимушені були діставатись маршрутками/автобусами. Спершу, я хотіла їх почекати в Ковелі, але доволі поверхневий огляд містечка протягом 40-50 виявив, що робити там нема було чого, тож, я вирішила поїхати до Бреста раніше та погуляти там.

А що ви розумієте в рекламі?

Діставшись Заболоття, можна перетнути кордон з Білоруссю електричкою, яка прямує прямо до Бреста разів 4-5 на день, якщо не помиляюсь. Тим, хто збирається їхати таким шляхом, треба мати на увазі, що розраховуватись за проїзд можна тільки в білоруських зайчиках - тож, потрібно заздалегідь обміняти валюту. Звісно, це можна зробити і у місцевих бариг, біля митного пункту, але самі розумієте, який там курс. Проїзд коштує десь гривень 10-12 (біля 9000).
Один дід з черги приблизно таку суму мені і назвав, коли я розпитувала його про вартість проїзду. Але, пригадавши собаки через угорський кордон, які йдуть 20-25 хвилин та коштують 4 євро, я йому не повірила. Як виявилось - дарма. Тільки поміняла більше грошей за поганим курсом.
Перетин кордону нічим не відрізняється від інших: такі ж бабки з авоськами, великі черги до кабінки, в якій тільки одне віконце. До речі, графік електричок доволі зручний для білорусів: вони приїжджають, мають одну-півтори години, щоб походити та скупитись містечком та повернутись у зворотньому напрямку. Черга просувалась відносно швидко, та й, як перемовлялись між собою в ній, це ще був "неринковий" день (понеділок). На контролі прикордонник почав у мене питати підтвердження моїх туристичних намірів (мабуть, мій загальний вигляд з дзеркалкою та 50л рюкзаком та річний шенген були непереконливими). На що я тільки запропонувала туристичну візу та страхування (а по суті, ніяких бронювань та квитків не було з собою, бо їх не було взагалі)).

До речі, вже знаходячись в Ковелі, подумала про те, що з речей у мене були тільки 3 футболки: "Революція", "Крим - це Україна" та звичайна чорна. Тому на кордон довелось перевдягатись в останню (якось, подумала, що з тамтешньою свободою слова можу і не доїхати до Вільнюса за графіком))

Білоруські електрички мало чим відрізняються від наших. Точніше, такі ж самі моделі, але вони набагато охайніші, прибрані всередині.
Як і в рашці, для перетину кордону потрібно було заповнити міграційну форму (чи якось по-іншому вона називається). Все стандартно: ім'я/прізвище, серія/номер паспорта, дати в'їзду/виїзду і т д. Не знаю, яке покарання, якщо виїжджати пізніше зазначених строків, але я вирішила вказати термін з запасом у день. До речі, можна їхати і з внутрішнім паспортом (на той момент можна було), але хотілось штамп в колекцію)

Тож, вже за деякий час я під'їжджала до Бреста. Перед центральною станцією собака проїхала ще декілька, типу Східна/Західна/Південна/ін. Майже весь час за вікном з одного боку були якісь чагарі та гаражі, з іншого - сірі п'яти- або багатоповерхівки.

Брестський вокзал своїм дахом над коліями нагадав львівський) Загалом, як вдалося переконатись далі, вокзали в Білорусі - це тверда п'ять. Мабуть, найгарніші місця в деяких містах.

У мене було ще години чотири до прибуття хлопців, тому я пішла гуляти містом.

Ще на під'їзді до міста подивилась, що відносно недалеко (кілометра 4) є якась "Брестська фортеця", до якої і вирішила сходити. Шляхом вирішила пройти через парк, який виявився доволі непоганим: купа дерев, якась алея з казковими персонажами з дерева, багато лавок та альтанок, а в середині навіть було невеличке озеро з якимись мініатюрними чи то катамаранами, чи то човнами.

Про Брестську фортецю я нічого не знала, окрім локації, тому думала, що це якась старовинна споруда чи руїни. Але - ні. Почала будуватись вона в 19 сторіччя та цей процес зайняв без майже двадцяти років століття.
Найкрасивіше на території - це величезні зелені ділянки з газоном та деревами та річка. На рахунок всього іншого: то лише частина будівель в нормальному стані, зустрічались напівзруйновані руїни та різні пам'ятники. Від останніх та від "атмосфери" навкруги настільки віяло совком, що починало нудити. Коли вже в напрямку до одних з воріт (їх там декілька) побачила величезний прохід у вигляді зірки та почула звуки типу "союз нерушимий", то повернулась зворотнім шляхом.

Одні з дерев'яних фігур казкових персонажів (їх там багато).
До речі, щодо совка - то у всіх містах дуже багато вулиць лєніна, маркса, комуністичних, декабристів та ін.
Вже залишалось небагато часу до електрички, якою їхали хлопці, тому я повернулась до вокзалу.
Всі революційні футболки лежали в рюкзаку, але хоч в навушниках грав Ляпіс))

Колись давно я думала поїхати в Білорусь десь на тиждень, поїздити-подивитись міста - і віза не потрібна, і дешевше, ніж в Європу. Цей день в Бресті в мене повністю відбив це бажання.
Гуляючи по Бресту, склалось враження, що знаходишся у такому собі совку  21 сторіччя (а, мабуть, так воно і є)). У всьому місті я не побачила жодного великого супермаркету. ЖОДНОГО. І як великого.... Всі КПІшники старше 1го курсу пам'ятають "Возик", який був на Борщаговській. Так от найбільший з супермаркетів, які я зустріла, був десь з три чверті його розміру. І так, там це "універмаги" або "продмаги".
Можливо, я гуляла не в тому районі міста, але не помітила великої кількості магазинів оргтехніки чи електроніки, чи побутової техніки..

Коли приїхали хлопці, ми подивились, що єдиним нормальним шляхом для нас був варіант поїхати до Баранавичів, а звідти о 4 ранку до Мінська, що ми і зробили.
Для відкриття візи через прибалтів хлопці брали квитки з Мінська до Вільнюса, які потім здавали на місці - в Білорусі. На відміну від нашої залізниці, здали без будь-яких проблем з невеличкою, враховуючи, що квиток міжнародний, втратою (десь в районі 5 грн).

Заснувши на вокзалі, ми трохи не проспали собаку до Мінська, але Ваня якимось дивом прокинувся та розбудив всіх)
В Мінську ми приїхали, зрозуміло, на нецентральну станцію (Інститут Культури, чи якось так). Але, як виявилось, центральний вокзал був хвилинах в 20 пішки.

Мінськом, та й в інших містах, побачили багато соціальної реклами на будь-яку тематику: швидка їзда, виховання дітей, паління, наркотики, алкоголь - все, що завгодно. Можливо, це і добре, але, знову ж таки, дуже віяло совком. Не вистачало тільки плакатів типу "а ти записався до ЗОЖників?"
В столиці ми дізнались, що далі треба їхати до містечка Молодечно, яке було у литовському напрямку.
Коли їхали в електричці, одна жіночка почула, що ми розмовляли українською. Прислухалась-прислухалась та почала розпитувати, куди і звідки їдемо. Як вона сказала, що більшість білорусів підтримують вас та не дивляться новини нтв, "але ж ви самі розумієте, що у нас". Ну а далі по страндандартній програмі: яка в неї дача, чудовий онук й ін. До речі, як виявилось, онук у неї якимось чином виїхав в Штати (запродався)) як політичний біженець. Тепер вже n років там живе, працює по 36 на добу, та сплачує всій родині відпустку в Європі, бо в Білорусь не може в'їхати з-за мотивів виїзду. Коротше кажучи, просто мрія-золото для бабусі, а не хлопець)

Містечко виявилось, напрочуд, доволі непоганим. Від вокзалу йшла широка алея, яка вела до великого парку - мабуть, центральне місце)
Не обійшлося без пам'ятника члєніну, але ж то не Україна, там вони ще нескоро впадуть один за одним.

На фото внизу еквівалентні суми в євро та зайчиках, гривнях та зайчиках. З валютою в Білорусі - якийсь жах! Я думала, як же незручно, що повертаєшся з Європи з купою монет в гаманцях, але то я ще не була в Білорусі. Приємного мало, коли стоїш на касі та відраховуєш 10 штук купюрами по 50 зайчиків. Врешті-решт, в кафе, куди зайшли поїсти, Коля кинув на касі пачку на рознос зі словами: "ой, та розбирайтесь самі з цією фігньой" (чи щось типу того)).

Перекусивши в кафе, ми почали шукати вай-фай. Задача виявилась не з простих. Один з перехожих, років 30, на питання про безкоштовний вай-фай відповів: "а що це таке?". Врешті решт, ми знайшли його біля якогось кафе - пабєда! Там же загуглили (точніше, зафорскверили), що десь поряд повинен був бути фонтанчик з питною водою, який потім Коля знайшов в парку.

Ну і ми були б не ми, якщо повернулись би без пригод. До нашої собаки залишалось десь хвилин 15, коли почали квапитись в сторону вокзалу. Як тільки відійшли від кафе з вай-фаєм, почалась злива. Не просто дощ чи невеличка злива, а непроглядна стіна. За ті 10 хвилин, що ми бігли з рюкзаками до вокзалу, я встигла вимити голову без шампуню та випрати кроси без порошку.
Та й на цьому сюрпризи не закінчились. В касах з нас почали вимагати сплату в банку якоїсь госмита за виїзд з країни. Воно-то й було гривень 20, але в нас не було часу йти в банк, бо наступна електричка була аж за години півтори. Тому після перепалок з касиркою та фрази Колі "Чому нас не випускають, Гудагай - це ж Україна!" (биндерівці-хунтисти-сепаратисти приїхали, розумієте), ми взяли квитки до передостанньої станції.
"Все ок, сплатимо там, якщо що". Але, коли ми вийшли там, то побачили просто навіс над заасфальтованим майданчиком. На щастя, з нами вийшла ще одна дівчина, за якою мав заїхати брат, та вони нас довезли до міста. Можна рахувати - перший досвід автостопу втрьох))
Шляхом вона нас розпитувал, що де як відбувається, та розповіла, що раніше вони їздили в Хмельницький на ринок, а тепер бояться - бо раптом що. На що ми її запевнили, що з чим-чим, а з хмельницьким ринком точно все в порядку (та і зі шляхом до нього).
Вже на прикордонному пункті ми дізнались, що госмито платять тільки білоруси, та до нас це правило не стосується.
Ще в інтернеті я читала, що між Білоруссю та Литвою є пішохідний перехід, типу як у нас з поляками. Але на місті вже виявилось, що цей перехід - один з трьох, і ми приїхали, звісно, не на той. Автошляхом до потрібного перетину кордону було кілометрів 40 (а села не такі вже популярні чи густозаселені, щоб між ними було просто проїхати стопом). Можна було пройти пішки кілометрів 5, але через поля/ліси, якими ми не знали шлях. Тому довелось брати квитки на потяг, які коштували навіть трохи дорожче, ніж ті, що хлопці здали в Мінську.
Судячи за все, тільки ми були такі лохі - окрім нас ніхто не сідав на цю тягу на цьому пропускному пункті. Тож, пройшовши митний контроль (точніше, питання: "У вас там тільки особисті речі?"), ми, нарешті, виїхали з совкової, але квітучої Білорусі в загниваючу, але, все ж таки, більш приємну та цивілізовану Європу)